ЗАКОНОДАВСТВО ПРО ПРАВА ДИТИНСТВА

         Кожен з нас, і дорослий і малий, є повноправним членом суспільства, його невід’ємною

частиною, вільним і рівним у своїй гідності та правах.

Загальна Декларація Прав Людини (ЗДПЛ) — декларація, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Паризькому палаці Шайо (повний текст).

Декларація стала результатом безпосереднього досвіду Другої Світової Війни і представляє першоглобальне вираження невід'ємних прав, які мають усі люди.  Повний текст опублікований Організацією Об'єднаних Націй на її веб-сайті. [1]

Декларація складається з 30 статей, які лягли в основу наступних міжнародних договорів, у регіональних документах по правах людини, національні конституції та інші закони. Міжнародний законопроект з прав людини складається з Всесвітньої Декларації Прав Людини, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права і Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до неї. У 1966 році Генеральна Асамблея прийняла два докладних договори, які завершують Міжнародний законопроект про права людини. В 1976 році, після того як договори були ратифіковані достатнім числом окремих націй, законопроект набув статусу міжнародного права.

 

Прийняття Загальної декларації — це важливе міжнародне святкування, яке щорічно відзначається 10 грудня, та називається Днем прав людини або Міжнародним днем прав людини. Святкування відбувається у осіб, громадських і релігійних організацій, правозахисних організацій, парламентів, урядів та Організації Об'єднаних Націй. Зазвичай святкування кожної десятої річниці супроводжує кампанія з популяризації знань про людські права й «Декларацію». 60-та річниця, що відзначали 2008 проходила під гаслом «Гідність і справедливість для всіх нас»[9].

 

Юридична сила

В той час, як не сам договір, Декларація була прийнята для цілей визначення сенсу слів «основних свобод» і «прав людини», що містяться в Статуті Організації Об'єднаних Націй, які є обов'язковими для всіх держав-членів. З цієї причини, Загальна Декларація є основним установчим документом Організації Об'єднаних Націй. Крім того, багато юристів-міжнародників вірять, що Декларація є частиною звичаєвого міжнародного права і є потужним інструментом у застосуванні дипломатичного та морального тиску на уряди, які порушують будь-яку з її статей. У 1968 Міжнародна конференція Організації Об'єднаних Націй з прав людини повідомила, що Декларація «являє собою зобов'язання для членів міжнародного співтовариства» для всіх людей. Декларація послужила основою для двох обов'язкових пактів ООН про права людини: Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Принципи декларації викладені в міжнародних договорах, таких, як Міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, міжнародна Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Конвенція Організації Об'єднаних Націй про права дитини, Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти катувань, і багато інших. Декларація, як і раніше широко цитується урядами, ученими, адвокатами і конституційними судами, та особами, які звернулися до її принципів, щоб  захистити свої визнані права.

         Першим кроком для повної реалізації себе як повноцінного громадянина є ознайомлення

з  основними правами та обов’язками.

         Адже, щоб запобігти порушенню своїх прав, а в разі порушення – захистити, то потрібно

їх знати.  Для забезпечення дітям можливості визначити себе як особистість і реалізувати свої

можливості в безпечних і сприятливих умовах, в середовищі сім’ї або опікунів, для підготовки

до життя у вільному суспільстві та захисту дітей створено ряд документів на державному та

міжнародному рівні.

        Базовим документом, спрямованим на захист дітей, є Конвенція про права дитини,

прийнята Організацією Об'єднаних Націй.

     З часу ратифікації Конвенції про права дитини Україна значно просунулася як на шляху

вдосконалення нормативно-правової бази, покликаної забезпечити виконання

положень Конвенції ООН про права дитини, так і  в справі забезпечення цих прав на практиці.

     Найголовніший закон – Конституція України – гарантує рівність у правах дітей  незалежно від походження, а також від того, народилися вони в шлюбі чи ні.

     Будь-яке насильство над дитиною та її експлкатація переслідуються законом. Утримання та виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, покладаються на державу.

     На основі Конституції прийнято низку законів та підзаконних актів, які можна поділити на кілька груп.

 

ПЕРША ГРУПА

Закони та підзаконні акти,

спрямовані на охорону основних прав дитини

​

Декларація  прав дитини прийнята резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН 
від 20 листопада 1959 року (повний текст)

                                                      До них можна віднести Закон України “Про охорону дитинства”

                                         (26 квітня 2001року).Він визначає охорону дитнства в Україні як стратегічний

                                         загальнонаціональний  пріоритет і покликаний забезпечити реалізацію прав

                                         дитини на життя, охорону   здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний

розвиток, встановивши основні засади державної політики в цій сфері. 

       Уперше в історії національного законодавства в цьому Законі введено положення, яке забороняє тілесні покарання дітей у родині.

     Закон України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (23 березня 2003 року). Цей нормативний документ визначає загальні засади створення організаційних, соціально-економічних, політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави, основні напрями реалізації державної політики в Україні щодо соціального становлення та розвитку молоді.

     Закон України “Про охорону здоров'я” (19 листопада 1992 року) визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулює суспільні відносини в цій галузі з метою забезпечення гаронійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності, довголітнього активного життя громадян, усунення чинників шкідливого впливу на їхнє здоров¢я, запобігання і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

   Закон України “Про соціальну роботу з дітьми і молоддю” (21 червня 2001 року) визначає організаційні та правові засади соціальної роботи з дітьми та молоддю.

     Закон України “Про громадянство України “ ( 18 січня 2001 року) відповідно до Конституції визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України.

     Закони “Про дошкільну освіту” (11 липня 2001 року), “Про загальну середню освіту” (13 травня 1999 року), “Про позашкільну освіту” (22 червня 2000 року) визначають правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку системи освіти, яка забезпечує розвиток, виховання і навчання дитини, грунтується на поєднанні сімейного та суспільного виховання, досягненнях вітчизняної науки, надбаннях світового педагогічного досвіду, сприяє формуванню цінностей демократичного правового суспільства в Україні.

     Закон України “Про об'єднання громадян” (16 червня 1992 року) згідно з яким право громадян на свободу об¢єднання є невід¢ємним правом людини, закріпленим “Загальною декларацією прав людини” і гарантується Конституцією та законодавством України.

     Закон “Про молодіжні та дитячі громадські організації” (13 травня 1999 року) визначає особливості організаційних, правових засад утворення і роботи молодіжних і дитячих громадських організацій та державні гарантії забезпечення їхньої діяльності.

     Закон України “Про біженців” (21 червня 2001 року) установлює державні гарантії захисту біженців, зокрема дітей – членів сімей біженців та дітей, розлучених із сім'єю.

     Указом Президента затверджено від 18.01.1996 року Національну програму “Діти України” – комплексний документ, в якому відповідно до положень Конвенції ООН про рпава дитини, ратифікованої Україною, визначено основні напярмки державної політики стосовно дітей та закони щодо її реалізації центральними та місцевими органами виконавчої влади.

     Постанова Кабінету Міністрів України від 03.08.2000 р. “Про утворення Міжвідомчої комісії з питань охорони дитинства” сприяє реалізації державної політики у сфері охорони дитинства, забезпечує координацію дій у розв¢язанні питань, пов¢язаних із життєзабезпеченням та розвитком дітей, залученням їх до участі у політичному, культурному й духовному становленні держави.

     Указ Президента України від 18.10.2001 «Про національну програму правової освіти населення» забезпечує конституційне право населення знати свої права і обов’язки.

Закон України «Про Загальнодержавну програму  «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року» від 05.03.2009 №1065-VІ. З метою забезпечення оптимального функціонування цілісної системи захисту прав дітей в Україні відповідно вимог Конвенції ООН про права дитини та з урахуванням цілей розвитку, проголошених Декларацією тисячоліття ООН, і стратегії Підсумкового документа спеціальної сесії в інтересах дітей Генеральної Асамблеї ООН «Світ, сприятливий для дітей».

 

ДРУГА ГРУПА

Нормативно-правові акти в сфері

сімейних відносин стосовно охорони прав дітей

                                         Це насамперед «Цивільний кодекс України» від 16.01.2003 р., який визначає правоздатність, 

                                       дієздатність громадян, які не досягли 18 років, «Житловий кодекс» від 30.06.1983 р. регулює захист прав дитини на житло, «Сімейний кодекс» (набрав чинності з 1 січня 2003 року) визначає засади шлюбу, особисті немайнові і майнові права та обов'язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов'язків батьків та дітей.

     Закон України “Про державну допомогу сім'ям з дітьми” (21 листопада 1992 року) встановлює відповідно до Конституції України гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми через надання грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної підтримки сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

     Закон України “Про державну соціальну допомогу інвалідам дитинтва та дітям-інвалідам” (16 січня 2000 року) гарантує дітям заначеної категорії права на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та соціальну захищеність їх шляхом встановлення державної оціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

     Закон України “Про попередження насильства в сім'ї” (15 листопада 2001 року) визначає правові та організаційні основи запобігання насильству в сім'ї, органи та установи, на які покладається здійснення заходів, спрямованих на його виконання.

     Постанова Верховної Ради України “Про Концепцію державної сімейної політики”  від 17 вересня 1999 року визначає шляхи розв'язання однієї з найважливіших загальносуспільних проблем України – стабільного їснування та розвитку сім'ї, поліпшення її життєвого рівня, створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого визначення, інтелектуального, духовного, фізичного розвитку особистості, починаючи з дитяого віку. Ця Постанова грунтується на визнанні пріоритету сім'ї у житті демократичного суспільства, її важливої ролі у гуманістичному вихованні підротаючого покоління.

     Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо посилення соціального захисту багатодітних і неповних сімей”. Постанова Кабінету Міністрів про Програму “Українська родина”  від 14.03.2001 р. заходи, розроблені в них, спрямовані на поліпшення становища сім'ї, демографічної та соціальної ситуації в країні і розраховані до 2005 року.

     Указ Президента України “Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботи з дітьми, молоддю та сім'ями”

     Турботу держави про дітей-сиріт підкреплено цілим рядом урядових документів, зокрема Постановами Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 року “Про оліпшення виховання, навчання та соціального захисту та матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків”, від 30 березня 1996 року “Про питання Центру з усиновлення дітей при Міністерстві освіти і науки України”.

     Постанова Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 року “Про затвердження порядку передачі дітей, які є громадянами України, на усиновлення громадянам України та іноземним громадянам та здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів”, Указ Президента України від 17 січня 2002 року “Про Міжвідомчу комісію з питань усиновлення іноземцями дітей, які є громадянами України”.  

     Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу” та “Про затвердження положення про прийомну сім'ю” від 26 квітня 2002 року продиктовані турботою про дітей-сиріт, їх соціальний захист.    

 

ТРЕТЯ ГРУПА

Нормативно-правові акти щодо захисту трудових прав дітей

                                                                 Конвенція про мінімальний вік допуску дітей до роботи в сільському господарстві.

                                                                  Конвенція про мінімальний вік прийому на роботу.

                                                                  Конвенція про медичний огляд дітей та підлітків з метою виявлення їхньої            

                                                                  придатності  до праці на непромислових роботах.

                                                                  Конвенція про заборону нічної праці дітей та підлітків.

                                                                  Наказ Міністерства охорони здоров'я України “Про затвердження переліку важких робіт

                                                                  і робіт зі шкідливими й небезпечними умовами праці, на яких забороняється

                                                                   застосування праці неповнолітніх”.

 

ЧЕТВЕРТА ГРУПА

Нормативно-правові акти щодо запобігання правопорушенням

 та злочинності серед неповнолітніх

     Закон України “Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх” (24 січня 1995 року).

     Згідно з Конституцією України та Конвенцією Організації Об'єднаних Націй про права дитини, цей Закон визначає правові основи діяльності органів і служб у справах неповнолітніх та спеціальних установ для неповнолітніх, на які покладається здійснення соціального захисту та профілактики правопорушень серед осіб, які не досягли вісімнадцятирічного віку.

     Укази президента України “Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001-2005 роки”, “Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві” від 18.03.1998 р. “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” від 13 листопада 2001 року.

     Постанов Кабінету Міністрів України “Про притулок для неповнолітніх” спрямована на боротьбу з безпритульністю дітей і підлітків.

     Постанова Кабінету Міністрів України “Про створення кримінальної міліції у справах неповнолітніх”,

яка враховує особливості відповідальності неповнолітніх за вчинення адміністративних та

кримінальних правопорушень.

     Україна приєдналася до ряду міжнародних договорів і конвенцій, спрямованих на запобігання

торгівлі людьми.

     Завдяки заходам, спрямованим на боротьбу з підлітковою злочинністю, вжитим в Україні, в останні

роки намітилася тенденція до зменшення кількості злочинів, скоєних неповнолітніми.

     Підвищено увагу Уряду України до раціонального розподілу ресурсів та бюджетних асигнувань  в інтересах реалізації програм для дітей.

     В Україні, де мешкають представники понад 110 національностей і народностей, посилено увагу до забезпечення конституційних гарантій рівності у правах і волях незалежно від расового чи етнічного походження, мови та національно-культурних особливостей. В Україні, зокрема, функціонує 2000 російськомовних шкіл, 98 румунських, 68 угорських, 11 кримськотатарських.

     Безумовно, держава значно вдосконалили нормативно-правову базу, але визнаємо, що необхідно і надалі нарощувати зусилля щодо поліпшення становища дітей, подолання негативних явищ та убогості, які, на жаль, ще мають місце у нашій державі.

     Ми всі разом маємо подбати, щоб дитина знала свої права та вміла ними користуватися.